Литвинець Михайло - ლიტვინეც მიხაილო
Місто під водою
ქალაქი წყალქვეშ
На кораблі „Теодор Нетте“ буря
Зламала щоглу, як стрілу пернату.
Ховай думки у води темно-хмурі –
Одної з них тобі не заховати.
Коли покрили шир морського лона
Шумних валів гривасті колісниці,
Напівзабута казка Посейдона
В сталеві стіни билася, як птиця.
Мов стопудовий молот надо мною,
Знущаючися, небо опускало, –
I цю мандрівку, повну неспокою, З
З моїм життям розбурханим рівняло.
Гони, стихіє, хвилі безупинні,
Нехай біжать одна перед одною!
Бунтуй, грими! Я не заплачу нині
I не склоню чола перед тобою!
Я іншою тебе побачив, хвиле,
Як сонця промінь глянув із-за хмари.
У серці горді звуки дабриніли:
Я переміг, відбив лихі удари!
Хіба ж на те плекав я чисту віру,
Хіба на те тоянди розкидав я,
Хіба на те настроював я ліру,
Щоб ворога втішати на безслав’я?
Ні, ні! Мій вірш, догана всім оспалим,
Ніс кару й смерть усім земним тиранам,
Мій вірш завжди нещадним був кинджалом
И в боротьбі лишався нездоланним.
Ви чуєте? Я повернув, упертий,
Це колесо, закутане в тумани.
Громам небесним смілого не стерти,
Бо гордо він супроти бурі стане.
О Чорне море! Підіймай, вороже,
Наш корабель під сонцем і грозою!
Моє життя – воно і справді схоже
На цю мандрівку, повну неспокою.
Та вдалині зростають гори сині, –
Там пристані давно жаданий спокій,
Повиті чаром міфи старовинні
И Діоскурія в воді глибокій.
Тут давнє виникає мимоволі,
I згадка тут єдинається до згадки:
Мої діди жили в цьому околі,
Жили абхазці, давніх літ нащадки.
Під ще не втихлі відгомони бурі
Натрапив я на геніальну тему:
Створить поетам, жертвам диких фурій,
Про нову Діоскурію поему.
Кипить і грає в ний життя невпинне.
Вивчай, поете, тайну дня морського!
Сам Едгар би полинув у глибини,
В цю таємничу казкову дорогу.
Моряк одважний і тепер ще, кажуть,
Руїни стін у глибині знаходить
I золото у човен свій вантажить –
Старого міста віковічну подать.
Заснулий світ під темною водою!
Як сірий присмерк укриває гори,
То відблиск сонця трепетною грою
Ще протинає безбережне море;
Як до далеких темних улоговин
I до шпилів крадуться чорні тіні, –
Тоді мій тихий, потаємний човен
До вод понтійських лине в самотині.
Я чую в голосі морської птиці
Луну якоїсь неземної мрії.
Бредня! Омана! Iнше в нім таїться –
I серце враз той голос розумиє.
Не тільки птиць запізнених ячання –
Ні! Чуются і попідводні дзвони,
I голосів людстких перекликання,
Що в переплеску хвиль вечірніх тоне.
Вслухаюся – лунає знов і знову
Той самий поклик дивно таємничий.
То місто-сфінкс у далеч загадкову
Мене чудними голосами кличе.
I от – немов спускаюся в глибінь я
I бачу, повен думки однієї,
Поховані на дні, серед каміння,
Руїни, схеми, привиди, ідеї.
Я бачу: люди в темряві зеленій
Очима, як свічками, заблищали.
То раду радять люди староденні,
Минулих літ суворі феодали.
Було тут місто, і життя кипіло
В гарячому щоденному тремтінні.
Тепер усе зотліло, спопеліло,
Холодна розстелилася пустиня.
„Теодор Нитте“ спочива по бурі,
I зграї птиць замовкнули навколо.
Прощайте! До примарних Діоскурій
Я більше вже не повернусь ніколи.
Симфонія коріння
სიმფონია ფესვების
Як до землі припасти схочеш вухом,
Прислухатись, бодай на мить одну, –
То в тишині почуєш гострим слухом
Симфонію коріння голосну.
В землі співа коріння, наче струни,
На тисячі всіляких голосів.
Це – пісня глибини, це голос юний
Майбутніх, ще не зрощених лісів.
Природа має власні таємниці,
Але прислухайсь – і таїн нема.
Весну приносять нам веселі птиці,
Весна всю землю ясністю пройма.