შუალედი - დან - მდე
 
 


ЧІЛАЧАВА Рауль Шалвович – ჩილაჩავა რაულ


Я І НІЧ
მე და ღამე
             
Коли пишу я ці рядки, палає північ навкруги
І у віконце вітерець шепоче казку про луги.

Над доокружжям килимок тче місяця срібляста нить,
Попідвіконню  вітерець в гілках бузкових гомонить.

Склепіння неба зусібіч пройняли списи голубі
І незбагненні почуття, як рими  вірш цей, далебі.

Околиці іскряться так в таємнім сяєві світил,
Як в серці пристрасті мої, як нерозгадані світи.

Є в мене тайна вже давно, із серця лиш не витер цю,
Ні з ким я нею не ділюсь, не видам навіть вітерцю.

Чи знати друзям, що за сум у серці я ховати звик,
В його незнаній глибині яка журба лягла навік!

Не вигоїть скорботних дум і найсолодша тепла мить,
Коли в обіймах потону і в грудях серце защемить.

Ані зітхання уві сні, ані по вінця повний ріг
Не в силах викрасти з душі те, що я ревно так беріг.

Лиш ніч − моїх безсонь сестра, лиш біла ніч в моїм вікні
Ту знає тайну, що навік сховало серце в глибині.

Ніч знає, що я сирота, ніч тільки знає, в чому річ,
У цілім світі двоє нас − лиш я і ніч, лиш я і ніч.



КОТРА ГОДИНА?
რომელი საათია?

Зараз, безумовно, пізно, дуже пізно,
Сум ночує в серці, тисне невзгодина…
Каяття бентежить, мов питає грізно
− Котра година? Котра година?

До вікна тулюся, не полишив біль ще.
Ця осіння мряка  не моя провина.
Може, чверть на третю, може, трохи більше?
Котра година? Котра година?

Може, три без чверті та й світліше стало,
А поглянеш − темінь, ще в безоднях днина.
Дзвін втринадцяте вже пролунав з вокзалу,
− Котра година? Котра година?

В коридорі темнім сонний кучер блудить
Й не знаходить місця… дума як льодина.
Знов нервово дзвонять телефони всюди,
− Котра година? Котра година?

Боже, як це сталось, що січе так злива,
В смоляних потоках б’ється вся сподина.
Чи мине нарешті ніч бридка, зрадлива:
Котра година? Котра година?

Згадую Бодлера: „Мить іде остання,
Щоб вином упитись,− мить гірка, єдина!“ −
Так лукаво кинув він на запитання −
„Котра година?“



ДЗВІНИЦЯ В ПУСТЕЛІ
სამრეკლო უდაბნოში

Білим димом казок
Зачаєні в жіночому подиху
Квітів пахощі.
Ох! Чую я
Тремтіння вій закоханих
І люблю вітер!
Та холодні, як сталь, слова
Кажу я всім:
Січневий сніг, січневий сніг
У душі моїй губить ранні фіалки…
І душа моя, наче дзвіниця,
Сумує
Через грішні руки,
Сховані гріхи,
Таємну зраду,
Ніжних нігтів довгі і'риси.
Жалкує
За сльозами  незвичними,
За камінцями персня −
За білою оголеною квіткою…
Сумує душа моя − наче дзвіниця
В пустелі небес.



МТАЦМІНДСЬКИЙ  МІСЯЦЬ
მთაწმინდის მთვარე

Не народжувавсь ще місяць од цього ніжніший!
Ліра присмерку затихла в дивовижній тиші.
Ніч деревам тінь блакитну заплітає в коси…
Неба синього такого я не бачив досі!
Місяць − мов розквітлий ірис в зорянім намисті,
В його променях росинки засинають чисті.
Бачу: Мткварі* і Метехі** сяють білосніжно…
Ах! Не плив ніколи місяць так чарівно й ніжно!
Царським сном поблизу мене спить наш Церетелі,
Де троянди заселили цвинтарні оселі,
Де сузір’я мерехтливі осявають схили…
В самоті любив блукати тут Бараташвілі…
Я хотів би, наче лебідь, з піснею померти,
Тільки б передать, як в душу ніч дивилась вперто,
Як мій сон розправив віщо у блакиті крила
І підняв прозоро-синьо мрій моїх вітрила;
Як міняє близькість смерті колір водоспаду
Співу лебедя сумного й тьмавить всю розраду,
Як однині відчуваю, що я з небом рідний,
Що єдиний шлях до смерті − шлях трояндоцвітний,
Що підуть поети завше тим шляхом урочо,
Що ніколи не бувало ще такої ночі,
Що, примари, поруч з вами смерть я зустрічаю,
Що, король і віршотворець, з піснею вмираю,
Що безсмертна моя ліра, що я −з вами рівний…
Не світив ніколи місяць ще такий чарівний!



СИНІ  КОНІ
ლურჯა ცხენები

Наче вихоли туманні, що сіяють при смерканні,
В краю вічнім неторка'нний берег в вічі загляда!
Простір зник обітований, тільки тьми холодногранні
Й мовчазні сіяння ранні, неминучі, як біда.

То в мовчанні, то в ячанні вітру нап’ялись вітрила,
Вічний край пітьма укрила; тільки смуток і печаль!
Зір погас, підтяті крила, і оселя вже могила,
Обірвалась та й зомліла пісня мила, о як жаль!

Мов скелети-незугари, божеволіють примари,
Днем похмурим ранок вдарив, наче хмари, дні спішать!
Сині коні, повні чарів, із припон зірвуться ярі
І в шаленому ударі − всі до мене − спочивать!

Час минає, нас міняє, сумувати все ж не буду:
Все, що звершилось, забуду, не проллю гарячих сліз,
Тих страждань годину люту, як оману і облуду,
Як потік гидкого бруду, швидкоплинний час поніс.

Наче яра вогневиця, з-під копит іскриться криця,
Синіх коней блискавиця протоптала синій гай!
Тут ставок не промениться, тут нічого вже не сниться!
Жде могила-таємниця − в ній спокійно засинай!

Хто подивиться в обличчя й на ім’я тебе покличе?
Хто почує, як курличе, квилить як душа вночі?
Не почує, не покличе, не потішить, чоловіче,
Рій химерний, войовничий на узбіччі вже спочив!

Та й сховать світила гарні темряви старання марні:
Линуть сяйва незабарні чисел чистих із пустинь!
І з обличчям незугарним виникають знов примарні
Дні бездушні і безкарні, як самого пекла тінь.

Тільки де туманом кволим вкриті доли і роздоли
І могили в злій юдолі і проклятті аж ячать,
Ніби море неозоре, ніби зойк і гомін долі,
З громом-гуркотом у полі сині коні люто мчать!



ТИ І ДЕМОН
შენ და დემონი

Я знаю, вечоре, ти з храму виходиш в сад
Й несеш з собою здивування печальний яд.

Немов на перснях світанкова блищить роса
І повнить запахом роздоли і небеса.

І лиш вночі душа осягне трійцю ясну:
Розквітлі квіти, зоряне небо, прощальний сум.

Знову засяють спогади перснем там, в тишині,
Прилине Демон з сумнівом в серці: „Це ти чи ні?“

З обителі, як вітру шепіт, вчують сади
Черниць благання: Пожалійте! Він − святий!



БУВ ОДЕРЖИМИЙ
ედარებოდა შეშლილს

Тоді лишав усе на світі
І феєричнім сяйвом повен
Був пристрасний, несамовитий
І одержимий, мов Бетховен.

В вітрах нещасних йшов самотній,
Йому вітри − неначе браття,
Це він створив той марш скорботний,
Щоб слати Богові прокляття.



ВДИВЛЯЙСЯ В ОЧІ 
მიცქირე თვალში

Вдивляйся в очі,
Чому замовкла?
Відчула рану?
Спокійно, тихо
Вдивляйся в очі
До глибини…
Вуста хай змовкнуть,
Я не бажаю
Слухати „Нану“*,
Не жаль і серця,
Яке звикає
До слова „ні!“
Вдивляйся в очі!
В моїх очах
Ти відчуваєш,
Кохана, жах?!



ОГОЛЕНА
შიშველი

Висота блакиті,
Зірок висота,
Висота ірису!

В вас шия лебедя і миле обличчя!
О, кучерям вашим поклони і лаври
Так личать!

Елладо, Елладо!
Відкине тут душа одразу все зайве...
Венери Мілоської чоло світилося
Цим сяйвом!



СНІГ
თოვლი

Люблю, коли завія стеле
Із мосту фіалковий сніг.
Безмовність світлої пустелі
І пристрастей короткий вік.
Кохана! Сніг наповнив душу:
Минають дні, старію я!
У отчім краї, в спеку й стужу,
Іду пустелею буття.
О! Живучи життям безликим,
Збрататись з січнем я би зміг,
Та пам’ятатиму навіки
Ці зблідлі руки, наче сніг.
Кохана! Бачу… Бачу ясно,
Безсилі, милі руки ті.
То спалахне, то знову згасне
В пустелі біла заметіль…
Тому люблю, коли так стеле
Із мосту килим сніг леткий,
Безмовність світлої пустелі
Й зім’ятих лілій пелюстки.
Сніг! Сновидіння синюваті,
Кружляє синій снігопад.
Куди ж од зим себе сховати!
І од вітрів куди тікать!
Синіє путь в пустелі сніжній…
І ти, самотня, йдеш по ній!
Я сніг люблю без краю, ніжно,
Немов журливий голос твій!
Так, як любив несамовито
Днів білих кришталевий плин,
Коли в волоссі грався вітер
І квітла неба голубінь.
Тепер про тебе так я мрію,
Немов блукач − про власний дах,
А бачу лиш сніги, завію,
І сам самотній у льодах.
Сніг! Сновидіння синюваті,−
Кружляє синій снігопад.
Куди ж од зим себе сховати!
І од вітрів куди тікать!



ОДПЛИВАЄ ЧЕРВЕНЬ
თიბათვე გავიდა

Одпливає червень. Трави вже строкаті.
Їх недовго буде вітер колихати.

Ген, на північ скоро вирушаю в тузі.
Прощавайте, прощавайте, прощавайте, друзі!

Глитаї обсіли! Маю борг і горе
Ох! Продам маєток, душу туга оре!

Сам дивуюсь: досі як я все це зносив!
Продані палаци… Скошені покоси!



СНІГ ПАДАВ НАД САДАМИ
ათოვდა ზამთრის ბაღებს

Сніг падав над садами,
На чорну домовину
Завії прапорами
Схилялись в ту годину.
Дорога слалась біло
До прірви, до загину.
Несли знов домовину…
І раптом клекіт круків:
Дзвони! Волай від муки!
Сніг падав над садами.



ВЕЧІР
საღამო

„Вже й така правда нікого не лякає“,−
Знизуючи плечима, мовить жінка і вказує
На троянди, що цвинтар застелили,−
Жінок у чорному, що між жінками впали.
Він і вона таємниче перезираються,
Чужою мовою розмовляє вродлива жінка.
„Я вас благаю, розмовляйте вже грузинською!“
„Я й так розмовляю багато, здається,
Здається, я вас притомила навіть“.
„Ні, не набридне розмовляти з вами ніколи“.
„Невже тепер ви здатні спокійно
Слухать розмови? Хіба такий нині час?“
„Я слухатиму вас і цілий день, і цілу ніч,
Я слухатиму вас місяцями й роками,
Говоріть, благаю… Але грузинською,
Але грузинською говорить…“



ВІТРІВ БУЯННЯ
ქარებს ქარობა!

Тоді вітри на себе схожі,
Коли навколо злість, ворожість.
Колише свічку хуртовина,
А ти світи, моя єдина,
                               допоки темно.

Не бачать очі далей згубних,
Коли безодні непідступні.
З-за хмарки гляне дивний місяць,
Ти не загинеш, не журися,
                              не плач даремно.



НЕМОВ НЕ ТУТ
თითქო არა აქ

І тьмариться земля, пірнає в темну ніч,
Немов не тут, у нас, а в хаосах чужих.
Сич ухкає в селі, собаки гавкють,
Десь пізня йде гарба, лишаючи сліди.
В безгомінні нічнім застиг останній скрип
Коліс і все навкруг неначе занімив:
Що означає це… цей простір мовчазний?
Ця диво-дивина знайомих, рідних скель?
Чому мовчать в льодах вершини осяйні?
Чому мовчить цей шлях, де Македонський мчав,
Мов лютий ураган, на чорному коні?
О як вчуваю я мовчання цих руїн,
І як горить душа, відчувши дух його!..
В нім хаоси нові сплять загадковим сном,
В нім полум’я нове таємного вогню.



У СВІЧНИКАХ СВІЧКИ ПОГАСЛИ
ყველა შანდალში ჩაქრა სანთელი

У свічниках дрімають тіні.
Хто долю там кляне свою?
Я, він, ти, Демон і тремтіння
Скріпили кров’ю наш союз.

Свічки погасли, з чорних штор
Пітьма навкруг зійшла злорадо.
Б’є блискавка, і сипле градом,
І демонів радіє хор.

Все, що було сьогодні, вчора,
Зіткнулось в місті стрімголов…
Як пристрастей принишкло море,
Усі свічки палали знов.



БЛАКИТЬ АБО ТРОЯНДА В ПІСКУ
სილაჟვარდე ანუ ვარდი სილაში

О Мати Божа, осяйна Маріє!
Як у пісках троянди пишний цвіт,
Моє життя − лиш сон, лиш вічна мрія,
Небес високих сяйво та блакить.

На схилах гір нічне плазує тіння,
А в день, що йде, в світанок світлих дум,−
Неначе жінка, стомлена молінням,
Знов до божниці з болем підійду.

Там, у соборі, п’яний та безсонний,
Зіпруся я на двері, мов на щит.
Ввірветься раптом промінь до Сіоні*,
На білих рясах срібно заблищить.

Тоді скажу: прийшов із саду мрії,
Як лебідь я, з стрілою під крилом!
Дивись! милуйсь, возрадуйся, Маріє,
Моїм обличчям, зблідлим від утом!

Дивись! Милуйсь! В мої юнацькі очі,
Що квітли так фіалково колись,
Ввійшли тепер хмільні, безсонні ночі,
В них помсти знак, сліди скорботних сліз.

Милуйсь! Усі поети невеселі.
Тих, що тебе чекають, мучить гріх.
Здивована душа, немов метелик,
Вмирає тихо біля ніг твоїх.

Ну, де мені віддяка, що я маю?
В чім щастя сенс, його високий зміст?
Алігієром, вигнаним із раю,
У пеклі звівся я на повен зріст!

Коли мені в путі проклятій здасться,
Що то побачив своєї смерті тінь,
То знатиму: до мене на причастя
Як світлий сон, не прийдеш більше ти.

Схрещу на грудях руки в супокої
Й шалені коні вітром понесуть!
Безсонний, п’яний від судьби гіркої,
В свою могилу ляжу і засну.

О Мати Божа, осяйна Маріє!
Як у пісках троянди пишний цвіт,
Моє життя − лиш сон, лиш вічна мрія,
Небес високих сяйво та блакить!

* Сіоні − кафедральний собор у Тбілісі.



ЙОГО П’ЯНИВ СУМ НАРОДУ

ათრობდა ხალხთა მწუხარება

Народний сум і кров катюгу оп’яняли −
Увесь палац його був крові повен вкрай.
Країни зрадники наказ йому складали,
Під ним пихатий підпис він ставив: „Николай“.

Цар боягузом був. Сховавшись від розплати,
Цариці примхи злі терпів безмовно він.
А правди тужний зойк в підземнім казематі
Нам серце розривав, як похоронний дзвін.

Вже дощок трунарям для мертвих не стачало.
Щоб розіп’яти нас, хрестів було вже мало, −
Та грянув грізний час на радість всім рабам…

Братове! Чути дзвін оновлення планети,
Трон рухнув і гряде в непереможнім злеті
Свободи, рівності, республіки доба!



НА ПЛОЩІ
მოედანზე

Тепер не схожий на блазня блазень той:
Його обличчя − це стогін і трагедія,
Та все ж слуга пісень і марнослов’я
Не хоче з рук пустити балалайку,
Якою він всіх щойно розважав!
Устиг порятуватись босоногий пустельник,
Біжить барабанщик, барабанить щосили.
А той м’ясник дебелий, що м’ясо чикрижив,
З ножем в руці щосили чимчикує.
Челядниця за пані мчить навздогін.
− Віддай мої гроші! − побіг гендляр за кимось.
− Хто ж ці казки вигадує? − обурений міщанин.
Та це вже не казка, а правда із правд:
Зі стягом ватажок веде маніфестантів.
І чути на майдані дивовижні слова.



КІЛЬКА ДНІВ У ПЕТРОГРАДІ
რამდენიმე დღე პეტროგრადში
 
Спустився сніг, як синя птиця,
Повільним махом сивих крил,
Дерева голі, сухолиці
Одразу буркою накрив.

Що за істота цей ваш вітер,
Я без пояснень зрозумів!
Єдвабом зовні він повитий,
А в серці має чорний гнів.

На вулиці, на тому боці,
Журба, немов струмок тече
І плаче скрипка незнайомця
Про хугу за моїм плечем.

Заснути б сном важким, залізним!
Чи загубитись без доріг!
Ми, незнайомцю, з вами різні,
Як різні в полі дощ і сніг.

І наче в небі хижий ворон
Несе кістки жіночих рук −
Струна нещадно і суворо
Шматує божевільний звук.

Печаль ущент розбитих дзвонів,
Що без угаву б’ють невлад,
Знесилені у битвах коні,
Я, листопад і Петроград.

Я сам, один в страшеннім гулі,
І слух до нього не звика!
Люблю, немов своє минуле,
Тумани дальних барикад.

В снігу сади і перехожі.
В цій метушні чого чекать?
На палія хтось дуже схожий,
І я сміливий, наче тать.

Куди сховався Церетелі*,
Скажіть, куди Чхеїдзе** зник?
Мов подорожній у пустелі,
Я бачу смерті грізний лик.

Коли вогонь колише лавру,
Сліпих грабує шалапут,
Я в лаврі не молюсь за лаври,
Бо вже в Калугу кличе путь.

І думаю: дитина плаче!
Я ж, пограбований увесь,
Продам десь іриси терпляче
Чи застрелюсь раптово десь.

* , ** Церетелі, Чхеїдзе − меншовицькі  лідери під час буржуажної революції 1917 року.




ГАДАЮТЬ − ТО Ж ВИНО

ღვინოს დააბრალებენ

Куди б я не поїхав −
В близький чи дальній світ −
Зі мною вітер-втіха
Семи останніх літ.

Куди б я не заглянув,
Налито келих знов.
Тужу… Гадають  − сп’яну,
І кажуть: „То ж вино!“

Я розіп’ятий, люба,
Дух божевільний згас.
Тебе цілую в губи
Та чи цілунків час?



ОФОРТ
ოფორტი

В снігу іскристім линуть сани,
Слідом − негоди білий шквал.
Закопана на цій поляні
Зима холодна і важка.
Слабкого сонця погляд косий
Сягає ледь в імлисту даль,
А цвіт на вітах абрикосів
Накрила сном легким вуаль.
Зблід мармур, наче мрець в бальзамі,−
Його крижина обпіка.
Стоїть між згаслими він днями
І тужить: тиша тут яка!
В цій німоті я прозираю
Сліди незайманих доріг,
Вітчизни іншої не маю…
Моя вітчизна − білий сніг.



В НЬОГО ВІДКРИТІ ЛИШИЛИСЬ ОЧІ
მას გახელილი დარჩა თვალები

Червневе сонце, буття без світла!
Розкривши очі, на небі зрання
Померло сонце, сонце розквітле,
Якимсь раптовим, дивним сконанням!

В нього відкриті лишились очі,
Ой! Залишись відкриті очі!
В краю чужому воно померло
Та й залишились відкриті очі!

Ті очі в довгій тузі, стражданні,
Вечірній голос чули пророчий:
В нього відкриті лишились очі,
Ой, залишились відкриті очі!

Що там за гамір! І звідки чути
Сумної ліри: „Вже жити годі?“
Замовкли струни в важкій покуті
Від непогоди… від непогоди!

То звідки ж чути, чути донині
Печальні співи, подих безсилий,
Швидковмирущий подих хвилини
І згадка тиха про голос милий?

Минає літо… В садах, у лузі
Повіє легіт, зашепче тихо.
Я знову вдома… В рідній Грузії!
Чому, кохана! Моя ти втіхо?

І серафимів голос страждальний
Ті очі чули у мить пророчу,
В нього лишились відкриті очі,
Ой, залишились відкриті очі!

Іду, твій погляд зі мною наче
І тінь танцює на оксамиті.
Церера*  плаче, так гірко плаче
І крижаніють очі відкриті.

Скажи, чи варто чекать на інше
Життя солодке? Про що там мова!
Не знаю, вихід чи є найближчий:
Єдиний вихід − це смерть раптова.

В нього лишились відкриті очі,
Ой, залишись відкриті очі!
В краю чужому воно померло,
Та й залишились відкриті очі!

* Церера  − богиня землеробства і родіючості у римській міфології



ДІМ НА ГАЛЯВІ

სახლი ტყის პირად

Знов переді мною
Дім ваш на галяві,
Вечір над рікою,
Хмари кучеряві.
Дарували сестри
Квіти пурпурові:
„Славний ви, маестро,
Ви поет чудовий“.
Промайнув у лісі
Липень, наче птиця,
Знов кипить Тбілісі:
Всіх митців столиця!



БІЛИЙ  ПЕЛІКАН*
თეთრი პელიკანი

Розправляє ворон крила,
На Мадатовський** поглянь.
Пліт і берег почорнілий
Осяває ресторан.
Так зима зганяє хмари,
Швидкоплинні, ніби сон,
Так неквапні сазандарі***
Дзвонять дзвонам в унісон,
Щоб лились навкруг іржаві
Пісні ті Саят-Нови****,
І на стінах, наче пави,
Тіні сяяли нові.
Плач душі, відлуння „нані“
Хай вбира кривий Саак*****,
Хай відчує Піросмані******
Самоти печальний смак,
Щоб густі зимові хмари
Щезли раптом, ніби сон,
Щоб дзвонили сазандарі
Марні, − дзвонам в унісон.
Мріє давня, аж до млості
В цей нічний бентежний час
Ще чимало дивних тостів
Кличуть нас, чекають нас!

* Ресторан в дореволюційному Тбілісі.
** Острів на річці Курі.
*** Сазандарі − гурт (муз.).
**** Тбіліський ашуг, вірменин
за походж.енням, писав трьома мовами −
вірменською, грузинською, азербайджанською.
***** Вірменське. чоловіче ім’я.
****** Піросмані Ніко − великий грузинський художник.



ПРИЙДЕ… ТА КОЛИ?
მოვა, მაგრამ როდის?

Жінка, сповнена любові,
Прийде… Та коли ж?
У життя кохання повінь
Раз приходить лиш!

Доля прийде не як-небудь,
А немов дива;
Бо в житті той білий лебідь
Тільки раз співа!

Безліч квітів для утіхи
Денді… короля.
Тріанона* стогін тихий
Чується полям.

І свічадо відбиває,
Наче чарівник,
Шуазеля, Естаргеза**
Й королеви*** лик.

Царствений і легкокрилий,
Ніжний і ясний
Вірш мій раптом полонили
Золотаві сни.

Королево, кінь наш синій
Мчить, пройшла зима!
Синій вітер на стежині
Вихор підійма!

Мчить, його не зупинити
І не збити з ніг…
Тільки сніг та буйний квітень.
Пелюстковий сніг.

* Тріанон − палац у Версалі.
** Шуазель − міністр закордонних справ за французького короля Луї XV.
** Естаргез − угорський дворянин, який кохав французьку королеву Марію Антуанетту.
*** Йдеться про Марію Антуанетту (1755 –1793).



РУКИ
ხელები

До любих рук шалено припаду,
Вином червоним пальці
кришталеві
Мене сп’янять
У сонячнім
Чаду!

Поемі назву
Дам:
Плющ і тополя.
Краї далекі там будуть
Волю мати!
Ох!
Биті персні на пальцях рахувати
Я буду там,
Захоплений до болю.



НАДХОДИТЬ ОСІНЬ
დგება შემოდგომა

В каміні пломінь радо гоготить,
Палю листи і думаю про тління.
Вечірній лебідь із вогню летить
До лебедів у синє піднебіння.

Що більше днів минуле понесло,
То лебедів все більшає над нами.
Моя любов, мов поле Ватерлоо,
Усіяна незді'йсненими снами.

Краї далекі з глибини століть
П’янять, катують, веселять щомиті.
Їх світла тінь в мені переболить,
Бо не знайшов я щастя в цьому світі.

Та все одно: любов’ю чи вином,
Чи квітами закреслені бажання…
Тремтячою рукою, мов крилом,
Жену мерщій печальні увижання.



ЦІНАНДАЛЬСЬКА НАТЕЛА
წინანდალელი ნათელა

Цінандальська Натела
               Красуня із красунь.
Моя ціцінатела*,
               Моя в’язниця й сум.
Відбив ласкавий вечір
               Стрункого тіла тінь,
Тремтять тендітні плечі
               Чаклунки Тінатін.
І небо мов розквітло,−
               Спить місяць ясним сном,
Цілує хмарку світло
                  Усім жінкам на зло.

* Ціцінатела − світлячок (груз.).



* * *
* * * (ეს იყო ოქტომბრის დამლევს...)   

 Це було в кінці жовтня,
Тоді, коли кожна хмаринка на небі
Схожа на Версаль.
Стомлене сонце не гріє їх:
Осінь.
Смиренно стояли дерева.
Так смиренно!
Сам по собі, як сльозина,
Часом з приреченої гілки падав лист,
Жовтий-жовтий,
Жовтий бурштин стелився на садовій
стежині.
Сухі гілки і листя
В ньому шепотіли щось…
І одне-єдине:
Це той шелест,
Що ховає всі осінні таємниці.
Сад знелюднений

І

Спорожнілі дерев’яні лави
Викликають ілюзії Минулого літа;
Промайнуло літо,
Замріяна молода жінка
В сукні кольору ірису,
З золотим волоссям,
З обличчям Вероніки
І з книжкою в блакитній обкладинці в руках
(„Шеллі“ − напис на книзі)
Іде повільно по стежці.
Біля лип вона ножичком
Вирізала на дереві:
„Мері“.
Це − ім’я її.
Десь колють дрова.
Повітря просякнуто спліном.
Раптом на небі
Меланхолійно-тужливі хмари
Швидко з’юрмились,
Геть сховавши сонце.
Загойдались смиренні дерева.
Здійнявсь до неба
Стовп жовтого листя,
Загомоніли сухі гілки.
Вітер розгорнув книгу
Поета Шеллі
Якраз на тому місці,
Де починаються найкращі рядки
„Одлетілих днів“.
Кожної новорічної ночі
Пригадую це, дістаю книгу Мюссе,
Там один сонет на дванадцятій сторінці
Закінчується так:
„О, не чекав я, пані,
Зради від вас!“
Хіба цей рядок не вартий
Цілої поеми?
Не тямлю, що зі мною.
Не звик до байдужості хоча б на мить!
Хочу, щоб оповиті туманами гори
Відпустили мене, аби побачити
Всі полюси земні:
Я вимагаю слова.
Я погляну на країни
І гучно мовлю:
Ненавиджу тебе!
Кохаю тебе!
Двомільйонними очима
Дивлюсь на
Тисяча дев’ятсот двадцять третій рік
І проголошую:
Хай живе грядуще!



БУЛО
იყო

Загус туман, стемніло геть,
Строчив шалено кулемет.

Насупив брови день густі
Над купами застиглих тіл.

Лиш сполох звихрених заграв
Стьмяніле небо осявав.

Зберіг я той багряноцвіт,
Бо знав, надія шле привіт.

А вам, поети, відповім:
Я в бурях був, як грім гримів,

Ви ж спали в Грузії в ті дні
І бачили солодкі сни.



ВІТЕР МЧИТЬ
ქარი ჰქრის

Вітер мчить, вітер мчить, вітер мчить,
Вітер з листям лине з висоти...
На бігу гне дерева в дугу:
Де ж бо ти, де ж бо ти, де ж бо ти?..
Як дощить, як сніжить, як сніжить.
Не знайду, не знайду… скільки й жить!
Та зі мною в мріях будеш ти
Всюди, скрізь, навіки, назавжди!..
Цідить небо мжичку та й мовчить…
Вітер мчить, вітер мчить, вітер мчить!..



КАЛАМУТНИЙ ВІТЕР
მღვრიე ქარი

В край снігів,
Туманів, марев,
В край ганьби й зневір,
покари
Каламутний вітер вдарив
І вогонь зайнявся ярий.
Губить осінь
Свої чари…
Трон, палац
В диму пожарищ…
Цар в полоні; зброю склали амірбари, спасалари*.
Входить військо переможне, в прапорах усі бульвари…
Знов удари…
Суне ворог,
Ще в облозі крутояри.
На коні від ран смертельних помирає меомарі**.
Знову рідна канонада і загуслі, чорні хмари…
Лине вітер
З громом в парі,
Злива, гуркіт Ніагари!..
Вибух серця небувалий, холоднеча і кошмари.
Грізний подих Петербурга і негода невзабарі…
Знову вітер,
Знов удари!

* Амірбарі, спасаларі − вищі військові титули в стародавній Грузії.
** Меомарі − воїн (груз.).



ПРОЛОГ ДО 100 ВІРШІВ
პროლოგი ასი ლექსის

Які збулися дивні роки!
Царів скосило всіх підряд,
Кінець Вільгельму, в сні глибокім
Микола, Карлос, Фердінанд.
Та мартиролог сумнолиций
Готує іншим свій вінок:
В той грізний час, як справжній лицар,
Пішов з життя могутній Блок,
І диригент, всевладний Нікиш,
Король мелодії − Сен-Санс…
В путі терністій впали, тільки
Я врятувався, я не згас,
Щоб, подолавши бурю довгу,
Яка вогонь здіймала ввись,
Пісні спасіння й перемоги
До Сакартвело я приніс!

* Сакартвело − Грузія.



З ЛИСТА ДО НЕЇ
წერილიდან მისდამი

Коли впаде вуздечка з рук моїх,
Майне душа в імлу болючих лих,
Коли слізьми заллю квітучий гай,
Прошу: мене ти смерті не віддай!

Коли мені і слава скаже: „Ні!“
Грядуть для Сакартвело* чорні дні,
Коли мене й надія обмине,
Прошу: тоді не погуби мене.



ГРОБНИЦІ
სასაფლაონი

З гробниці мумія встає. І простір змовк. Повітря − синій шовк.
Над Нілом орхідеї в цвіті, а у пісках − бажання Нілу:
І душу не занапастити, й знайти Рамзесову могилу.
Він був царем, а зараз − попіл, йому вже скіпетр не поможе,
Він тлінню вже не чинить опір, не бути попелом не може.
І лічить мумія століття: самум реве чи сонце світить.



ОСЬДЕ! ОТУТ!
აგერა! აჰანდე!

Осьде! Отут! Задушливий вітер жалібно стогне,
Уперто шукає місце для відпочинку.
Іде в наступ, б’ється відважно, щоб вломитись і увірватись.
Кружляє веретено… Осьде! Отут! Вуглинки покриваються попелом.
В каміні гуде багаття, лунає пісня:
„Душа у чоловіка −
Як море в непокої.
Хоч має жінку гарну,
А прагне до чужої“.



СНІГ БУВ ЛАПАТИЙ, КОСИЙ...
თოვლი იყო ირიბი, ალმაცერი...

Сніг був лапатий, косий.
Замріюся біля вогню, як Діккенсів сучасник.
Горить камін. Я думаю, коли й вогонь погасне.
Відчинилось вікно: сніг був лапатий, косий.
Думки розсіялися білі, дотліва рукопис…
Не згасай… і там, у глибині душі!..
Сніг був лапатий, косий…



ЗИМА ВАЖКА
ზამთარი ძნელი

Зима важка, мороз пекучий.
Душа вогниста, аж болюча,
Весь час лапатий і рясний
Сипле сніг.
Заповнились будинки снігом,
Заповнились провулки снігом,
З віконця видніється ген
Від холоду скоцюрблений день.
Підтятий падає птах,
Зринає сум,
Із серця учора
Кричав самум:
Не маєш ти хати, не маєш оселі,
Де ти тепер?
Повітря темне,
Сонце осіло
І пристрасть неба кличе тебе.



ЗА БРАМОЮ ДІБ
დღეთა კარებთან ვდგევარ წუხილით

За брамою діб стою журливий,
З крил блискавки вогонь злітає вмить.
Мене чимдуж з небес жахають зливи,
Я ж небеса жадаю онімить.

З крил блискавки вогонь злітає вмить.
Кинджал покрию квітами, затям,
Я недругу пророчу: в судну мить
Знов прийде він до мене з каяттям.



ТРАВНЕВОЮ СТРІЛОЮ 
მაისის ისრით

В трояндах травня я так п’янію,
                                           Так розкошую,
Що й недругів своїх жалію,
                                          Не ворогую.
Стрілу травневу амур вціляє
                                          В сріблястий човен.
Ягнятко біле в небі дрімає,
                                          І місяць повен.
В повітрі гнуться луком потужним
                                          Промені мирні.
Будь тому тосту вірний, мій друже,
                                          Навіки вірний.



ЛЯЛЬКА
დედოფალა

Бідна лялька,
Убрана в парчу барвисту,
У неї скуйовджене, золотаве волосся,
Великі блакитні очі,
Тоненькі червоні губи
І нерухомі руки й ноги.
Скажи щось, лялько!
Заспівай, лялько,
Як тебе звати?
Чи не покуштуєш, лялько,
Вустами вишню?
Але ти жадаєш одного:
Звільнитися від прокляття.



МІСТО В ТЕМРЯВІ   
ქალაქი სიბნელეში

Я прямую
До мертвого міста,
В нього навпіл розсікли серце, Не чути пісень,
Не чути сміху,
Ніхто не розмовляє, Ніхто не рухається. Ніч страхітлива, ніч
Здійнята, як чорний стяг. Ураган, мов собака, гризе Череп міста.



КОЛИ  ВСІ СПАЛИ
როდესაც ყველას სძინავდა

Повертався додому вночі,
Коли всі спали;
Як завше,
Мусив піднятися на гору
І в путі міг
годинами мріяти.
Легке, мов фантом,
Місто.
Палахкотять свічки блискучі.
Тепер вже сплячі,
Чисті і голубі,
Мов ріка,
Світлі, мов дзеркало,
Блимаючі, як розчавлені,
Світлячки.
З чарівними лініями,
Як розбита ногою
Крига,
Або як узимку на шибках
розквітлий,
Феєричний мороз,
Який з такою любов'ю
Пестив Врубель,
Геніальний паладин
Демона і
Голубого лебедя.



ARS LONGA, VITA BREVIS!
ARS LONGA, VITA BREVIS!*

Життя триває в скруті,
Хребти в льоди закуті,
Та голос гонга чути:
Ars longa, vita brevis!

При слові „Ціцамурі“**
Часи згадаєш хмурі
І ліра у зажурі:
Ars longa, vita brevis!

В серцях − вогонь славетний,
Сліпучий, іскрометний,
Щоб став святим безсмертний!
Ars longa, vita brevis!

* Мистецтво довговічне, а життя коротке (лат.).
** Місце вбивства Іллі Чавчавадзе.



ІАВНАНА*
იავნანა

Спи,
Ще рано,
Спить
Світанок,
Я співаю:
Іав-нано.
Нана-наніна.

Щоб росли
Щасливо діти,
Щоб земля
Буяла в цвіті,
Батько мусить
Кров пролити,
Нана-наніна.

Як ішов він −
Владно мовив:
Пести сина,
Вірна зміна
Хай чатує
Наготові,
Нана-наніна.

Вірить він:
Синочок милий,
Буде дужий,
Буде вмілий,
Мужній,
Мов Одзелашвілі**,
Нана-наніна.

Шаблю в горні
Гартували,
Ось і зброя,
Генацвале,
буде, буде
бій тривалий,
Нана-наніна.

Тупне кінь наш
Біля хати,
Благословить
Тебе мати:
Підеш ворога
Долати,
Іав-наніна.

Ти, мій синку
Чорнобривий,
Будеш бити
Орди хтиві,
За Вітчизну
Стій сміливо!
Нана-наніна!

* Грузинська колискова.
** Народний герой Грузії.



ШОТА РУСТАВЕЛІ НА БЕРЕЗІ ЧОРНОГО МОРЯ
შოთა რუსთაველი შავი ზღვის პირად

Ось на берег, над блакиттю
рознуртовних пучин,
Берег той, де ліс лавровий,
де, як сонце, апельсин,
Берег той, з яким у світі
не зрівняти ні один,
Вийшов стрімко гордий витязь,
ясночолий паладин.

Розчулившись, на коліна
став той витязь сонцеликий,
Цілував він рідну землю,
і зволожились повіки.
Знову падав ниць і сльози
лив, неначе крові ріки.
− Знов з тобою я зустрівся, −
шепотів,− я твій навіки.

Повернувсь твій син,
вітчизно, повний думою одною,
Чим твою примножу славу,
рани болісні загою,
Лиш життям я володію,
так візьми його; тобою
Буду жити, у народу
буду мудрості слугою.

Ти мене послала в далеч,
в світ без радості і згоди.
Марив я безхмарним небом
і величністю свободи...
Занурявся в світ науки,
бачив різні я народи,
Все відчув: мороз і спеку,
бурю, тишу, непогоди.

Промовляю я „спасибі“
за чарівний краєвид,
За світанок променистий,
мудрості безсмертний плід,
За бальзам для ран кривавих
(на ступнях − дороги слід),
За любов, якою, мила,
дух навіки мій кипить.

Ось лісів дрімучих смуги,
величаві в кожну пору,
Простір губиться в блакиті,
позабувши гніт, покору.
Шелестить верхів’я сосон,
небо в них знайшло опору,
І бринять, дзвенять чонгурі,
Чую десь близенько, поруч.

Струни − човники сріблясті −
мчать мене в бурхливий вир,
До ланів, де колосками
проростають щастя й мир.
Морю я кажу „спасибі“
за квітучі схили гір,
За світил небесне сяйво,
за танок високих зір.

Я, Руствелі, вже із моря
у жаданий світ ступаю,
Ніби пісню колискову,
чую дзвін і завмираю.
Вірш ти мій прийми, Вітчизно, −
я тобі його складаю,
Щедрій, наче барс, відважній, −
рідному моєму краю.




ТО РУШАЙМО В БЕТАНІЮ!*
წამყე ბეთანიისაკენ

То рушаймо в Бетанію, де колись побіля скелі
Гніздились Орбеліані**
                              та Іраклія*** оселі.

Край дороги пахнуть липи, вільглістю діброва дише,
В світі я ніде не бачив
                               краєвидів красивіших!

Там навкруг фіалки квітнуть і троянди червоніють…
Там місця мисливські дивні…
                                   То рушаймо в Бетанію!

Звідти, де шепочуть віти, де верхів’я з небом злиті,
Поглянемо на Тбілісі −
                                   Тут я хочу оселитись!

То рушаймо в Бетанію, де колись побіля скелі
Гніздились Орбеліані
                                    та Іраклія оселі.


* Храм ХІІ ст., розташований неподалік від Тбілісі.
** Знатний рід грузинських князів.
*** Цар Іраклій ІІ.



ДЕ Є ЩЕ МІСЦЕ
სხვაგან სადაა

Де є ще місце, де так єдині
Радість і горе,
Де під світилом сіяє синьо
Бурхливе море?

Жива водиця де здатна краще
Гоїти рани?
Спасибі, втіхо, твою дорогу
Знайшов я рано.

Моє чоло у вогні палає −
Втамуй же муку,
Неначе милостиню, поклавши
Холодну руку.



* * *
***(დღეს მეზიზღაბა მყუდრო ნაპირი)...

Мені набриднув затишний берег −
                              набридла тиша;
Я вітру прагну, дужого вітру −
                               нічого більше.

Щоб ніч була темнюща, прагну,
Човна простого я нині прагну,
Човна, човна, човна я прагну,
                               весла одного −
                               нічого більше!



* * *
***(რარიგ კარგია, სამშობლოვ)...

Які премилі, Батьківщино,
Твої Кура і Ріоні,
Шота, Ілля, Акакій,
Важа…

Між двох морів іспоконвіку,
Іскриться Кавкасіоні*,
Шота, Ілля, Акакій,
Важа…

Там, на горі, фортеця Горі,
Внизу − прадавній Сіоні,
Шота, Ілля, Акакій,
Важа…

Там, унизу − Колхідське поле,
А на горі − Бахтріоні**,
Шота, Ілля, Акакій,
Важа…

* Грузинська назва великого Кавказького хребта.
** Старовинна фортеця в Кахеті, Східній Грузії.